Главная » Ислам и идентичность

Ісламська релігія як фактор збереження етнічних рис при адаптації населення до умов великого поліетнічного індустріального міста (на прикладі Харкова 20-30-х рр. ХХ ст.)

30 мая 2011 Комментариев нет

Харьков

Р.В. Шарібжанов

Роль міста у процесі етнічного та етнокультурного розвитку народів зумовлена самим його характером як типом поселення. Міста, міське населення, міський спосіб життя відіграють важливу роль у сучасних етнічних процесах. У минулому ця роль була ще більшою, ніж можна припустити, виходячи з того, що частка міського населення в загальному складі була відносно незначною. На середину 20-х рр. ХХ ст. вона становила 19,1 % [1] від населення УСРР. Саме мешканці міст значною мірою покликані бути провідниками міського взірця культури, саме тут, у міському середовищі, у безпосередньому оточенні людини відбувається індивідуалізація загальноміських норм життя, збагачення їх місцевими особливостями й традиціями. Особливо важливо враховувати урбанізацію як особливий спосіб життя, відмінний від сільського типом спілкування, специфікою розвитку людини та її відносин (родинних, сусідських, етномовних, етноконфесіональних), формами організації виробництва та невиробничої діяльності [2]. У цьому контексті надзвичайно важливою є історія розвитку міжетнічних відносин у великому індустріальному столичному місті Харкові з його багатонаціональним складом населення.

У самому місті для розвитку міжетнічних процесів дуже важливим фактором єйого етнічний склад і рівень етнокультурного розвитку основного ядра населення. Однорідність у етнічному і етнокультурному та етноконфесіональному відношенні в подальшому визначають етнокультурне «обличчя» міста. У даному досліджені місто розглядається як суспільство людей. Можна напевно сказати, що у період 20-30-х років ХХ ст. у Харкові кожна група мігрантів виявлялася більш слабкою, ніж основне ядро міста, і в цих умовах відносно швидко (треба враховувати їхнє бажання залишитися в місті) засвоювала найбільш значущі елементи матеріальної культури населення, його мову, звичаї, частково «міську» самосвідомість і врешті-решт «розчинялася» в ньому. У подальшому при появі нових груп переселенців мігранти брали участь у їх асиміляції разом із первісним ядром. Державна політика українізації (забезпечення прав українського етносу як титульного) зі збереженням прав національних меншин, яка здійснювалася по відношенню до населення міста, кінець-кінцем на рівні міста не змогла забезпечити збереження етнічних рис кожного етносу. У мовному відношенні основне ядро міста виявилося російськомовним, стійким, і в період дослідження, незважаючи на стрімке зростання чисельності населення Харкова, відсоток російськомовного населення залишався незмінним, що свідчило про інтенсивну асиміляцію новоприбулих. Зі зростанням кількості городян відсоток російськомовного населення поповнювався за рахунок російського етносу, російськомовних місцевих етнічних груп, їх природного приросту, новоприбулих та асимільованих.

За таких умов для російськомовного населення, що потрапляло до міста, запорукою успішної адаптації ставало лише пристосування до умов міста, а для іномовного населення найголовнішою проблемою ставала мова, вивчаючи яку, вони поступово асимілювалися.

Наше попереднє дослідження [3] показало, що політика коренізації, яка складалася з українізації та забезпечення прав національних меншин, у місті втілювалася недостатньо, що не давало змоги національним меншинам тривалий час зберігати свої національні риси. На кінець 30-х років ХХ ст. найбільші етноси міста своєю рідною мовою здебільшого визнавали російську, що свідчить про інтенсивні асиміляційні процеси у міському середовищі протягом досліджуваного періоду. Проходячи всі стадії адаптації, новоприбулий більше не виділявся з міського середовища, він повністю в ньому розчинявся й ставав його частиною і уже в цій ролі брав участь у асиміляції новоприбулих, але ці процеси не однаково впливали на всі етноси міста.

Серед усіх етносів міста періоду 20-30-х рр. ХХ ст. дуже вирізняється татарський етнос, який протягом періоду мав найвищій відсоток збереження рідної мови, а саме 87,7% на середину 20-х рр. та 75,4% на кінець 30-х рр. ХХ ст.

Значний рівень збереження рідної мови та культури серед татар пов’язаний перш за все з високим рівнем релігійності, про що неодноразово зазначалося у звітах окружної Комісії національних меншин[4]. Пояснюється це тим, що татарська меншина зберігала консервативну етнічну самосвідомість в основному, сповідуючи іслам. Етнопсихологічна перебудова міста та його середовища в цілому не викликала хворобливих потрясінь у представників цього етносу. Головний вектор складали для них не громадянські інститути влади, а релігійні закони. Цей етнос значною мірою існував за релігійними настановами та правилами, зафіксованими у Корані. Саме значна релігійність серед татар та велика роль ісламу в збереженні їх етнічної культури надавала можливість протистояти русифікації, що підтверджують і сучасні дослідження[5].

Індивідвумовахборотьбидержавнихорганіввладизрелігієюбувчастиноюгрупиформальнонерелігійногохарактеру, якавтойжечасналежаладорелігійноїспільноти, щосприймаласвітчерезсвітогляд, емоційноцінніснікритеріїконкретноїрелігійноїсистеми. Тому саме релігійність серед татар періоду дослідження виступає своєрідною формою самосвідомості.

Вякихсамеумовахзнаходиласятатарськаменшинатаякурольвідігравалаісламськарелігіяузбереженніетнічнихрисприадаптаціїнаселеннявумовахвеликогополіетнічногоіндустріальногоміста 20-30- хроківХХст. ієметоюдослідження.

Історія вивчення татарської меншин Харкова 20-30-х рр. ХХ ст. нерозривно пов’язана з історією України в цілому. Тому історіографію питання можна розглядати лише у контексті вивчення історії етнічних меншин України в цілому на різних етапах соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку країни. Історіографічний аналіз праць з досліджуваної проблеми можна умовно поділити на п’ять хронологічних етапів, що відображають основні періоди розвитку української історіографії в цілому: перший – 1920-ті – початок 30-х років ХХ ст., другий – середина 30-х років – середина 50-х років ХХ ст., третій – друга половина 50-х – середина 80-х років ХХ ст., четвертий – друга половина 80-х років – початок 90-х років ХХ ст., п’ятий – початок 90-х років ХХ ст. – початок ХХІ ст. [6]

Історіографія першого періоду має декілька характерних рис. По-перше, саме в цей період визначалася та впроваджувалася в життя національна політика радянської влади, і тому роботи в цей час писалися безпосередніми учасниками подій. По-друге, надмірна заідеологізованість та заполітизованість досліджень знаходила відображення в перебільшеннях досягнень при вирішенні національного питання. Серед публікацій 20-х – початку 30-х років ХХ ст. окреме місце посіли ті, які популяризували політику партії та уряду [7] й «викривали» український націоналізм, намагаючись продемонструвати на цьому фоні зразкову роботу партії більшовиків [8].

Першу спробу проаналізувати етнічний склад населення Харкова, здійснити його порівняльний аналіз за матеріалами перепису 1920 р. зробив Смілянський [9]. Соціальний склад населення Харкова за матеріалами перепису 1920 р. проаналізував П. Ступішин [10].

Окрема група робіт присвячена розгляду формування пролетаріату України, його національного складу, безробіттю. Серед них особливе місце належить роботі І. Вейбліта та С. Лівшиця [11], у якій на прикладі 19 найбільших підприємств Харкова розглянуто соціальний склад, місця проживання робітників, їх виробничий стаж, етнічну приналежність, рівень писемності робітників міста. Поза увагою авторів залишилися татари.

У період 1920-х – початку 1930-х рр. з’явилися роботи, у яких висвітлюється культурно-освітня діяльність радянської влади, зокрема і серед етнічних меншин. Автори робіт акцентують свою увагу переважно на досягненнях радянської влади у галузі економіки та культури. Але харківські заклади освіти етнічних меншин в цілому та татарської зокрема не досліджувалися [12].

З другої половини 30-х рр. ХХ ст., що становить другий етап історіографії проблеми, науковий пошук поза межами концепції «Короткого курсу» Історії ВКП(б) стає небезпечним для дослідників. В умовах репресій, політичного тиску, пошуку «ворожих елементів» розвивалася історична наука в СРСРдо середини 50-х років ХХ ст.

З другої половини 50-х рр. ХХ ст. відбувається відновлення досліджень історії національних меншин 20-30-х рр. ХХ ст. На відміну від попереднього періоду, в цей час написання історії меншин вже не було виключною прерогативою діячів різних партійних та владних структур, а стало також справою фахівців. Дослідники спиралися на більш широку джерельну базу, але питання історії національних меншин і національної політики влади залишалися під пильною увагою компартійних органів. У роботах цього періоду, при висвітленні національного питання в країні, підкреслювалися досягнення комуністичної партії у даній сфері, успіхи в інтернаціональному вихованні трудящих тощо [13].

Особлива увага приділялася робітничому класу. Ця тема знайшла відображення у роботах А.З. Міщенко та К.К. Шиян [14], А.Ф. Сергєєва та Є.П. Шаталіна [15], А.І. Епштейн [16], І.Л. Шерман [17]. Вони дослідили внесок робітників Харкова у побудову соціалістичної промисловості, не аналізуючи, однак, їх чисельність, національний склад, русифікація замовчувалася [18].

Серед досліджень етнічної структури населення України окреме місце належить роботам В.І. Наулка. У наукових працях цього автора, присвячених вивченню етносів в Україні, знайшла відображення й історія етнічних меншин Харкова 20-30-х років ХХ ст., але переважно великих за чисельністю [19].

Серед досліджень другої половини 50‑х, присвячених Харкову, можна виділити наукову роботу Г.М. Окладного [20]. У межах розділу, присвяченому 20‑30‑м рр. ХХ ст., автор ретельно дослідив розвиток промисловості, демонструючи провідну роль харківських робітників, але не досліджуючи їх чисельність та національний склад. Автор не оминув увагою розвиток Харкова як освітнього центру, дослідив кількість освітніх закладів та зміни у їх складі протягом зазначеного періоду. Недоліком цієї роботи є те, що Г.М. Окладной зовсім не розглянув процес українізації 1920-х років у Харкові.

Аналіз чисельності населення, етнічного складу, соціальної структури, їх змін, міграційних процесів здійснили М. Курман та І. Лебединський [21]. Недоліком цієї роботи є її великі хронологічні межі, що охоплюють період з кінця ХІХ ст. до кінця 50-х років ХХ ст., і якщо 1920-м рокам приділена значна увага, то 30-ті роки ХХ ст. майже не були ними досліджені.

У історіографії другої половини 50-х – середини 80-х років ХХ ст. не залишилися без уваги і питання культурно-освітньої політики серед етнічних меншин України в 20-30-і роки ХХ ст.

Серед наукових робіт, присвячених розвитку освіти на Харківщині та у місті Харкові, можна виділити монографію О.А. Завадської та В.В. Корнілова [22]. У ній частково розглядається міжвоєнний період, аналізується чисельність освітніх закладів, кількість учнів та вчителів у них. Поза увагою авторів залишилися, однак, освітні заклади татарської меншини.

Історії культурного будівництва на Харківщині в 1917 – 1941 рр. присвячена стаття Ф.О. Миславської та В.І. Рябко [23]. Автори зосередили свою увагу на початковій освіти, школах лікнепу, випуску літератури національними мовами та забезпечення нею учбових закладів регіону. Політика українізації у цій роботі оминається, але автори підкреслюють, що українські діти у 20-х рр. ХХ ст. вже мали змогу отримувати освіту рідною мовою. Розвиток освіти серед етнічних меншин не аналізувався.

Здругоїполовини 80- хроківХХст., вумовахполітикиперебудови, урадянськомусуспільствівідбувалисязначнізміни, якіпозначилисяінаісторіографіїпитанняцьогоперіоду. Введений раніше [24] до наукового обігу термін «національна меншина» набув у цей період широкого використання, особливо у дослідженнях Б.В. Чирка [25]. Хоча автору і не вдалося повністю позбутися застарілих стереотипів та ідеологічних догм, він звернувся до вивчення гострих проблем історії міжнаціональних взаємин міжвоєнного періоду, що й стало основою для переосмислення радянської національної політики 20-30-х рр. ХХ ст. [26]

Уцейхронологічнийперіодунауковихроботахрозглядалисяпитаннярозвиткуетнічнихгрупякскладовоїсоціалістичногосуспільства [27], етносоціальнихвідносинтаїхісторії [28]. Проводилися також ґрунтовні дослідження співіснування етнічних груп у межах міста [29], ролі мови в етнокультурному розвитку суспільства [30].

Уперіодпочатку 90- хроківХХст. – початкуХХІст. відбуласятрансформаціясуспільноголаду, щозумовилоновіпідходидовивченняісторіїнаціональнихменшинУкраїнитаХаркова.

Останнім часом з’являються дослідження, присвячені роботі місцевих органів влади на Харківщині в цілому і у Харкові зокрема. Серед таких робіт заслуговує на увагу стаття В. Духопельникова [31].

Невідємноючастиноюполітикикоренізаціїбулозабезпеченняправетнічнихменшин, якерозглядаєтьсявдослідженняхВ. Гончаренка [32], Л. Рябошапки [33] таколективнихнауковихпрацях [34].

Комплексне дослідження соціально-економічного становища етнічних меншин в УСРР у 20‑х – на початку 30‑х років ХХ ст. здійснила Л. Якубова [35]. В її монографії висвітлено участь етнічних меншин УСРР в господарському та соціальномужитті у 20-і та на початку 30-х рр. ХХ ст. Авторка висвітлила особливості суспільно-політичного та культурного розвитку етнічних меншин УСРР у контексті національної політики радянської держави 1920-х – середини 1930-х років [36]. Л. Якубова сконцентрувала свою увагу на національних адміністративно-територіальних одиницях, що, цілком зрозуміло, оскільки саме у компактно розселених етнічних групах і відбувалося безпосереднє впровадження національної політики радянського уряду. Однак при цьому майже не приділяється увага містам у цілому та великому індустріальному Харкову зокрема.

А. Скоробогатов дослідив співвідношення українців та росіян за переписами 1920 р., 1926 та 1939 років. Недослідженими автором залишились інші етноси [37].

Окреме місце серед сучасних робіт належить праці «Ісламська ідентичність в Україні» [38]. Її автори сконцентрували свою увагу на дослідженні сучасних мусульман. У роботі розглянуті соціально-географічні характеристики мусульман України, досліджені ісламські інститути, розкриті теоретичним питанням ідентичності та ролі конфесій в ній.

У наукових працях цього періоду знайшла відображення й роль мови у культурно-освітній політиці радянської влади щодо етнічних меншин [39]. Відмінність у впровадженні національної політики держави на Сході України досліджували В. Липинський та Ю. Філатов [40]. Але автори не розглянули особливості впровадження національної політики у Харкові – тогочасній столиці УСРР.

РозвитокосвітиінаукисереднаціональнихменшинуконтекстіїївпровадженнявХарковів 20-30- хрокахХХст. розглядаютьавториколективноїнауковоїмонографії «ІсторіямістаХарковаХХстоліття» [41]. У роботі було досліджено створення освітніх та культурних закладів для етнічних меншин як загальна складова політики радянської влади у цих галузях, побіжно розглянуто кількість зазначених установ. Однак окремо заходи національної політики та їх аспекти в Харкові у цій праці не досліджуються.

НайбільшугрупунауковихдослідженьзісторіїетнічнихменшинУкраїни 20-30- хроківХХст. становлятьроботи, присвяченіокремиметносам, аледосізалишаєтьсянедослідженоюісторіяокремихетнічнихменшинХарковаміжвоєнногоперіоду. На сьогодні існують лише праці присвячені вірменській [42], чеській [43] та польській [44] меншинам.

Окрема узагальнююча праця з історії етнічних меншин Харкова [45] вийшла лише в 2004 р., період 20‑30‑х рр. ХХ ст. розглядається в трьох її розділах, присвячених національній політиці радянської влади в цілому та у сфері освіти й культури зокрема. Недоліком цієї роботи є те, що в ній охоплюється досить великий проміжок часу, тому більш детально розглянути історію етнічних меншин Харкова зазначеного періоду в авторів не було можливості. Поза увагою автора залишились і татари. При висвітленні історії меншин міжвоєнного періоду не використовувалася широка джерельна база, що негативно вплинуло на якість роботи.

У 2007 році О.С. Гончаровою було захищено дисертацію на тему «Національні меншини Харківщини в умовах здійснення політики коренізації (20-ті – початок 30-х років ХХ ст.)» [46]. Хронологічні межі наукової роботи охоплюють період із початку 1920-х років до 1932‑1933 рр. Дослідження побудовано за такими напрямками: національний склад населення, державна етнополітика, соціально-економічне та культурне життя меншин регіону. У роботі авторка в рамках дослідження національної приналежності населення міста приділила увагу чисельності татар на середину 20-х рр. ХХ ст.

Аналіз історіографії історії національних меншин Харкова 20-30-х рр. ХХ ст. показує, що історія татарської національної меншин Харкова на сьогодні вивчена фрагментарно. Найбільш розробленою на рівні України залишається тема національної політики радянської влади, але досі відсутні роботи, які б розглядали специфіку її проведення в містах України досліджуваного періоду. В історії меншин Харкова міжвоєнного періоду існують проблеми, які вивчені частково і потребують подальшого дослідження або нової оцінки. Це саме чисельність татарської меншини протягом досліджуваного періоду.

Не вивченим залишився релігійний фактор у збереженні національної свідомості та етнічних рис меншин при адаптації населення до умов великого поліетнічного індустріального міста 20‑30-х рр. ХХ ст.

Джерела дослідження з історії татарської етнічної меншини Харкова представлені опублікованими та архівними документами й матеріалами.

До першої групи джерел слід віднести офіційні партійні документи, протоколи й резолюції з’їздів, конференцій та нарад ВКП(б) і КП(б)У, розпорядження, нормативно-правові документи вищих органів влади та управління.

Видання, опубліковані після 1991 р. [47], містять невідомі раніше документи та матеріали, що дає змогу доповнити та розширити джерельну базу з історії національних меншин України в цілому та Харкова зокрема.

Окрему групу джерел складають роботи, які здебільшого належали партійним та радянським керівникам, а після створення ЦКНМ при ВУЦВК – і керівникам Комісії та її секцій. До них можна віднести публікації та виступи А. Буценка, М. Василенка, А. Глинського, В. Затонського, С. Косіора, Д. Лебедя, П. Постишева, Х. Раковського, М. Скрипника, В. Фурера, А. Хвилі, В. Чубаря, присвячені різним проблемам національного життя в УСРР.

Велику групу джерел з теми складають статистичні матеріали. Для періоду дослідження дуже важливими є переписи населення [48], відомості про радянський апарат [49].

ОкремийкомплексджерелскладаютьдокументийматеріалиархівнихфондівУкраїни, якізберігаютьсяуЦентральномудержавномуархівігромадськихобєднаньіполітичнихпартійУкраїни (ЦДАГОУкраїни) таЦентральномудержавномуархівівищихорганіввладитауправлінняУкраїни (ЦДАВОУкраїни). Найбільшу кількість документів залучено до дослідження з Державного архіву Харківської області.

Аналізджерельноїбазиздосліджуваноїтемисвідчить, щовонацілкомдостовірнаідостатнядляреалізаціїметиізавдань, поставленихпереддослідженням.

Длядослідженняроліісламськогофакторуприадаптаціїетносівувеликомуіндустріальномустоличномумістівумовахрадянськоїнаціональноїполітики 20-30- хроківХХст. зусіхетносів, якіуперіоддослідженнямешкаливХаркові, миобралитатарськийзадекількомапараметрами, асаме: 1) середусіхетнічнихменшинзасвоїмвіросповіданнямтатарибулимусульманами, рівеньїхрелігійностібувдужевисокий; 2) середусіхетнічнихменшинмістазачисельністюцягрупабуланевеличкою, щонедавалоїмможливостібільштривалийчаспідтримуватиетнічнірисивсерединігрупи; 3) уперіоддослідженнячисельністьцієїгрупипоповнюваласятазбільшуваласяпереважнозарахунокприродногоприросту, щодаєнамможливістьдослідитиадаптаціюнаселення, якевжепевнийпроміжокчасумешкаловмісті; 4) уХарковітатарськаменшинавмежахдержавноїполітикимайженебулазабезпеченаосвітнімитакультурнимизакладами, органамисудуіслідства, періодичнимивиданнямирідноюмовою, щонесприялопідтриманнютазбереженнюетноконфесіональнихрис.

Зацимипараметрамиобранагрупадаєнамможливістьпростежитипроцесиадаптаціїйміжетнічноївзаємодіївміськомусередовищітавизначитирольісламськоїрелігіївзбереженніетнічнихрисгрупи. Під адаптацією розуміють процес приживання особи у новому середовищі, який супроводжується перебудовою власної системи ціннісних установок і орієнтацій.

У процесах адаптації мігрантів фахівці виділяють декілька стадій [50]. Перша – підготовча. Вона проходить на попередньому місці мешкання і характерна для потенційних мігрантів. У цей період особливого значення набуває освіта, вплив середовища. На підготовчій стадії потенційний мігрант перш за все психологічно готується до зміни свого місця мешкання.

Друга стадія умовно поділяється на два етапи: переїзд і професійна переорієнтація. На успішне її проходження впливає тип поселення, розміщення промислових підприємств і характер праці мігранта. При переїзді до міста мігрант стикається з незвичними знеособленими формами контакту, які в перший період адаптації роблять його самотнім у великому місті. На зникнення цього відчуття впливає не лише час, але і пристосування мігранта до нового колективу (професійного, сусідського, товариського тощо). Саме вони виступають для мігранта зв’язковою ланкою з різними видами життєдіяльності в місті. Від того наскільки міцне спілкування на особистісному рівні залежить адаптація до нового середовища.

Третя стадія – це залучення мігранта до виробництва. Успішне проходження цього етапу залежить від особистих показників як людини, в тому числі і від того, наскільки характер праці відповідає очікуванням мігранта. На швидке проходження цієї стадії впливають не тільки професійні навички, якими володів мігрант до зміни сфери діяльності, але й коло спілкування, психологічний клімат на підприємстві.

Четверта стадія – акомодація (пристосування) – потребує самостійності, прийнятності тих настанов, які є визначальними у даному колективі. Мігрант не втрачає ті особливості, які йому були властиві до зміни сфери діяльності, але поступово вплив міського середовища стає визначальним у прийнятті норм поведінки.

П’ята стадія – асиміляція – характеризується психологічною перебудовою. Мігрант більше не виділяється з міського середовища, він повністю в ньому розчиняється та стає його частиною.

УнашомудослідженніпроцесівадаптаціїмігрантівзчислаетнічнихменшинумежахмістаХаркованайбільшактуальнимивидаютьсятриостанністадії, асаме: залученнядовиробництва, акомодація (пристосування) таасиміляція.

Заселення татарами Харкова має свою історію.

Перші татарські родини в Харкові з’являються лише у другій половині ХІХ ст. За відомостями Д.І. Багалія та Д.П. Міллера [51] в 1866 р. в місті разом з турками мешкало 38 осіб, а саме 33 чоловіка та 5 жінок, у 1877 р. їх чисельність збільшується до 42 осіб. Усіх татар дослідники відносять до мусульманського віросповідання. Особливий приріст татарського населення відбувся після 1877—1879 рр. – 448 осіб, коли після російсько-турецької війни у Харкові була розквартирована татарсько-башкирська кіннота, яка входила до складу війська Південного укріпрайону Російської імперії. До кінця ХІХ століття їх чисельність постійно зростала. За Всеросійським переписом 1897 р. в місті мешкало 641 особа мусульманського віросповідання [52], більшість з яких були татари. Бурхливі події початку ХХ ст., Перша світова війна позначилися і на чисельності татар в місті Харкові.

Станом на 1920 рік кількість представників цієї етнічної групи складала 925 або 0,3 % до всього населення міста [53].

Здавалося б, цей невеличкий відсоток населення за подій 20-30-х рр. ХХ ст. в Україні, у великому російськомовному міському середовищі повинен був повністю розчинитися та асимілюватися в його умовах. Але на середину 20-х рр. ХХ ст. серед татар Харкова був самий високий відсоток збереження рідної мови, що є одним із головних показників етнічних рис. Це свідчить про високий рівень їх збереження.

Глибина впливу привнесених особливостей культури може залежати від численності чужоетнічних груп, інтенсивності їх зв’язків з місцевим населенням та їх розселення в місті. Чим ширше представлені на певній території ті чи інші етноси, тим легше мігрантам даного етносу адаптуватися в ньому.

Кількісний показник татар протягом 20-30 рр. ХХ ст. постійно збільшувався як за рахунок новоприбулих, так і завдяки природному приросту. За міським переписом 1923 р. татарська меншина збільшилась до 1532 осіб і становила 0,5 % від усього населення Харкова [54].

Зростання чисельності міського населення в УСРР у цілому та Харкова зокрема завдяки збільшенню міграційних потоків, відбилося і на кількості татарського населення. Станом на середину 20-х років ХХ ст. у місті мешкало 1633 татар або 0,4 % від усього населення міста [55]. Ці кількісні показники свідчать, що відбувалося зростання татарського населення, але відсоток до всього населення залишається майже не змінним. За нашими підрахунками середній приріст татар за цей період становив 6,1 %, середній річний приріст – 2 %. Враховуючи те, що середньорічний приріст усього населення Харкова в цей проміжок часу, за підрахунками Комісії в справах національних меншин при Харківському окружному виконкомі, був 1,37 % [56], на нашу думку, збільшення відбувалося за рахунок природного приросту і лише частково за рахунок новоприбулого населення. Тому можна констатувати, що за період з 1923 по 1926 рр. татарське населення міста збільшувалося за рахунок природного зростання: притік мігрантів цієї групи був незначним.

Цінний матеріал нам надають результати роботи Комісії в справах національних меншин при Харківському окружному виконавчому комітеті за період з 15 березня 1927 по 15 квітня 1928 рр. [57] За цими даними у період з 1926 р. кількість татар збільшилася лише на 2 і становила 1635 осіб.

Укінці 20- хнапочатку 30- хроківХХст. ізпереходомкраїнидоіндустріалізації, побудови «велетнів» промисловості, уХарковіспостерігаєтьсястрімкезбільшеннячисельностіміськогонаселення. У цей період відбувається зростання і кількості татарської етнічної меншини: за Всесоюзним переписом населення 1939 р. у місті вже мешкало 2824 особи [58]. Темпи зростання татарського етносу підтримувались до кінця 30-х років ХХ ст.

Як показує аналіз статевого складу групи протягом 20-30-х рр. ХХ ст., чисельність чоловіків перевищувала чисельність жінок, що свідчить про те, що частина татарської меншини поповнювалася за рахунок мігрантів. Це також є доказом того, що до міста переїжджали більш працездатні особи – чоловіки. Вони прибували або самотні, щоб знайти роботу та осісти у місті, або тимчасово залишали свої сім’ї на попередньому місці мешкання.

Такимчином, аналізкількостітатардозволяєзробитивисновки, щонапочатку 20- хроківХХст. умістіХарковівжеіснувалазначнакількістьїхніхпредставників, яканадаваламожливістьновоприбулим, чисельністьякихпостійнозбільшувалася, успішноадаптуватисяпротягомнезначногоперіоду. Але треба враховувати, що кожний окремий випадок з мігрантом може бути унікальним і не схожим на інший. Адаптація залежить від ряду факторів, у тому числі від типу особистості, від його бажань і від середовища, в якому він мешкав до переїзду і в яке він потрапляв потім. З дослідження кількісних даних можна побачити, що відсоток татар протягом 20-30-х рр. ХХ ст. по відношенню до кількості населення міста в цілому був зовсім не значний, що не сприяло збереженню етнічних рис та етноконфесіональної самосвідомості.

У Харкові спосіб зближення з корінними жителями та адаптації до міського середовища був зумовлений, в першу чергу, можливістю працевлаштування. При дослідженні механізмів адаптації треба звернути увагу на ті умови, які сприяють чи заважають успішній адаптації до нової ситуації. Тут, крім часового фактору, діють настановлення на рішення макро- і мікрозавдань. Якщо вирішуються проблеми мікрозавдань на рівні виробництва, сімейно-побутової сфери, проведення дозвілля, спілкування тощо, то у кінцевому рахунку вирішуються і макрозавдання. Якщо не вирішуються особливо значущі мікрозавдання виробничої діяльності й сімейно-побутові питання, то наступає постійна невдоволеність, яка породжує прагнення повернутися туди, де не було подібних ситуацій. Якщо ж вирішується хоча б одна з цих важливих умов, наприклад адаптація до виробництва, то адаптація в інших сферах проходить набагато легше. Тому в цьому випадку важливо з’ясувати, у яких галузях виробництва працювали представники цих груп.

Можливість детально проаналізувати приналежність татар до певної професійної групи нам надають матеріали міського перепису населення 1923 р. [59] та Всесоюзного перепису населення 1926 р. [60] Доповнюють результати цих переписів архівні матеріали, а саме результати роботи Комісії в справах національних меншин при Харківському окружному виконавчому комітеті [61].

1923 р. серед працездатного населення татар переважна більшість належала до категорії робітників (44,1%), що складало більше третини цієї етнічної меншини. У 1926 р. чисельність представників даної категорії зменшується до 36,7%, але кількісно вона збільшується, що було пов’язано зі зростанням чисельності татар у місті в цілому. Службовці – друга категорією, у якій була задіяна меншина. Серед них відбувається зростання з 37,5% у 1923 р. до 37,9% у 1926 р., відповідно зріст відбувається і чисельно. Ще однією великою соціальною групою були ті, хто працював на себе, – господарі. Найбільше їх було серед кустарів у 1923 р. — 18,3%. І ця категорія зростає до 22% у 1926 р. З часом серед татар з’являються й торговці, які на 1926 р. складають 5,2%.

Дуже важливим показником, а саме показником облаштування та вирішення своїх мікрозавдань (професійна реалізація), є показник безробіття в їхньому середовищі.

Проаналізувавши матеріали переписів населення, можна констатувати, що з 1923 по 1926 рр. показник безробітних серед татар збільшується з 3,6% до 11,5% при постійному зростанні кількості населення всередині цієї групи.

Отже, можемо дійти висновків, що серед татар більшість населення працювала службовцями та робітниками, причому чисельність залучених у цих галузях на середину 20-х років ХХ ст. у Харкові постійно збільшувалася. Кількість господарів серед них теж зростає. Показники безробітних за цей період збільшуються в три рази, що свідчить про непрацевлаштованість новоприбулих та є показником повільної переорієнтації категорії господарів на інші робочі місця в умовах поступового тиску на цю групу.

У подальшому серед татар збільшувалися лише дві категорії, а саме робітники та службовці, що було пов’язане зі зміною політики уряду. Вони, змінюючи місце роботи, переходили до державного сектору.

Напочаток 30- хроківХХст. галузісоціальноїзайнятостіутатарзалишалисямайженезмінними, алезпосиленнямтемпівіндустріалізації, збільшеннямкількостінаселеннямістазростаєвідсотокзайнятихувиробництвіХаркова, іутомучислійсередтатарськоїетнічноїменшини.

Таким чином, у період 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст. завдяки збільшенню обсягів виробництва підприємств Харкова, потребі нових робочих рук та обслуговуючого персоналу, татари успішно адаптувалися на підприємствах. Це давало їм змогу налагодити позапрофесійне середовище та успішно пристосуватися до умов міста. Показники зайнятості свідчать, що більшість татар були працевлаштовані у нетрадиційних галузях праці, що не надавало їм змоги знаходитися в своєму мовному та культурному оточенні.

Пояснити велику зайнятість татар у якості робітників та службовців можна кількома факторами. Збільшення темпів та обсягів виробництва, побудова нових підприємств потребували великої кількості саме робітників, що призводило до збільшення їх чисельності, а також зростання іншої категорії – службовців. Коли мігрант потрапляв до міста, він не обов’язково повинен був бути освіченим при працевлаштуванні, оскільки існував великий попит на робочі руки. У зв’язку зі створенням великої кількості пунктів ліквідації неписьменностіта шкіл ФЗУ, мігрант за невеликий проміжок часу міг здобути професію та відразу бути працевлаштованим. Це, без сумніву, дуже притягувало до міста людей з інших місцевостей, і соціальна група – робітники – була відкрита протягом 20-30-х років ХХ ст.

Містоневеликазаплощеютериторія, ємікромоделлюсуспільствавсієїдержави, уякійзнапливомзначноїкількостімігрантіввідбуваєтьсязіткненнявеликоїкількостілюдей, щоналежатьдорізнихетнічних, лінгвістичних, релігійнихгруп. Важливою проблемою, що виникала у переселенців до міст, була потреба в адаптації, пристосування до умов життя, міського середовища. Найбільш корисною для суспільства може бути лише та людина, яка у своїй щоденній життєдіяльності на всіх рівнях (від побутового до психологічного) відчуває себе комфортно. У поліетнічному місті труднощі адаптації зростали, оскільки виникала необхідність у пристосуванні не лише до нового способу життя, а й до інших етнічних культур. Тому далі ми розглянемо місця розселення татар у місті.

Дослідити місця мешкання етнічних груп у Харкові нам дають можливість матеріали Всесоюзного перепису населення 1926 року [62]. За його результатами місця розселення можна прослідкувати у природно-історичних районах (у кількості – 21) та тих, які увійшли у межу міста за новою смугою 1924 р. (12, всього – 33 райони).

На середину 20-х років ХХ ст. розміщення татар було таким. Найбільша кількість татарського населення у Харкові була зосереджена в трьох центральних природно-історичних районах, а саме у Москалівському (2,3% від усієї кількості населення району), Пісківському (1,7%) та Іскринському (1%). Татари ще мешкали у 17-ти районах, крім зазначених, де вони складали менше 1%. В усіх районах вони мешкали поряд із різними етносами, найбільшими з яких були групи росіян, українців, євреїв та поляків. Усі інші групи за кількістю були незначними.

Отже, на середину 20-х років ХХ ст. татари мешкали в основній своїй масі у природно-історичних районах Харкова. Населення проживало переважно в трьох центральних районах, а решта рівномірно розселялася по всьому місту. У природно-історичних районах Харкова ця група жила в оточенні переважної більшості російського, українського, єврейського та польського населення, інші національності в їхньому оточенні складали невеликий відсоток.

На кінець 30-х рр. ХХ ст. ситуація змінюється, в усіх районах міста найбільшим етносом став український, а російський залишався другим за чисельністю. Збільшення українського населення в Харкові пояснюється кількома причинами: 1) розширенням міста за рахунок приміської смуги з переважною кількістю українського населення; 2) великими потоками новоприбулих з українських сіл у попередні роки; 3) перерайонування міста призвело до збільшення районів, і у таких умовах українці як у Харкові в цілому, так і в окремих районах складали більшість.

Проведений вище аналіз свідчить про те, що татари потрапляли у полікультурне суспільство. Полікультурність міста розглядається нами як соціальна система, в якій етноконфесіональна група виступає в якості її елемента. При такому підході можна зрозуміти сутність процесів інтеграції і диференціації етнічних груп як етапів розвитку системи. З такої точки зору полікультурні міста з тривалим періодом спільного співіснування етнічних груп виявляються достатньо збалансованими системами. Тут переважають інтеграційні процеси, існують так звані надетнічні спільноти регіонального типу, які несуть у собі певний «сплав» культурних особливостей усіх етнічних груп: знання мов, елементів традиційної культури, звичаїв і норм поведінки. За спостереженнями дослідників, «для таких регіонів характерний високий рівень базової етнічної толерантності і відсутність значних міжетнічних конфліктів» [63], підтвердженням чого слугуєбезконфліктна на етнічному ґрунті історія міста Харкова.

Отже, татарська меншина протягом 20-30-х рр. ХХ ст., знаходячись в оточенніполіетнічного суспільства індустріального міста Харкова, успішно адаптувалася. Протягом досліджуваного періоду представники цієї меншини успішно вирішували проблеми мікрозавдань на рівні виробництва, що надавало їм у кінцевому рахунку вирішувати і макрозавдання, саме адаптації до умов життя в місті.

Міжетнічнізвязкиєнеминучимивпроцесіадаптаціїдекількохетнічнихгрупумісті, вонипришвидшуютьрізноманітніетнічніпроцеси, кінцевимрезультатомякихздебільшогоєпоступоваасиміляція, аотже, зростанняетнічноїоднорідностіміста. Воно, за словами М.Г. Рабиновича та М.Н. Шмельова, «...було і залишається як би великим котлом-прискорювачем, в якому інтенсивно відбуваються процеси взаємовпливу і зближення» [64].

Підетнічноюасиміляцієюмирозуміємочастковучиповнувтратуіндивідами, якіпрезентуютьцейетнос (яккровноміноритарнийізачисельністю, ізасуспільнимстатусом), етнічнихособливостейпідвпливомчисельноабосоціальнодомінуючого (мажоритарного) етносу, зруйнованогосередовищаетнічногомешкання, інтенсивноїурбанізації. Винятковим випадком асиміляції можна вважати мовну, тобто повну або часткову втрату мови. Кінцевою їїстадією є або зміна етнічності (отримання нових етнічних властивостей при повній або майже повній утраті первинних), або деетнізація (втрати особистих національно-культурних і мовних рис без адекватної заміни новими) [65].

При цьому темп и характер асиміляції залежать від того, яка соціальна група домінувала серед прибулого населення, як вони розселяються – компактно чи розпорошено. Можна сказати, що представники «еліт» у цьому відношенні були менш стійкими, ніж рядові городяни, що при компактному розселенні асиміляція йшла повільніше, ніж при дисперсному. Але кінцевий результат один і той же.

В умовах міста здебільшого зникають етнічні особливості традиційної матеріальної культури (причому далеко не всі), а загалом етнічне в людині залишається, воно лише переходить у її духовне життя, в її психологію. Існують два взаємопов’язані типи етнічної культури: традиційний сільський тип, в основі якого лежать багатовікові зв’язки селянина із землею, втілені в матеріальній культурі, побуті, традиціях, звичаях, і урбаністичний тип, який ґрунтується не стільки на зовнішніх етнічних атрибутах, скільки на внутрішньому психологічному усвідомленні етнічного коріння, тобто на етнічній самосвідомості.

Єдинийдержавнийустрій, системаекономічнихвідносин, спільнаідеологіястворилиумовидляінтенсивноїірізносторонньоїінтеграції. Сформовану на цій основі соціальну спільність визначила єдність способу життя, причому не тільки у принципових речах, але й у великій кількості повсякденних елементів культури і побуту. При загальності конституційних прав і обов’язків у народів держави склалися єдині норми виробничого і культурно-побутового життя, однаковий робочий день і система заробітної плати, державні свята і багато рис культурно-побутової повсякденності, принципи формування особистості й регулювання міжособистісних відносин.

У цей період для всіх етносів у місті виникала безетнічна, радянська культура, яка породжувала так звану «радянську ідентичність» [66]. В умовах міста культура для всіх стає єдиною міською, «етнічно нейтральною». Головним етнодиференційним показником є мова, вона «...лишається найпомітнішою визначальною характеристикою міста» [67].

У нашому попередньому дослідженні ми дійшли висновків, що у Харкові етнічне ядро, яке на кінець ХІХ ст. було сформоване як російськомовне, протягом 20-30-х років ХХст. залишалося незмінним [68]. Питома вага використання російської мови, незважаючи на зростання чисельності населення міста у порівнянні з початком 20-х років, на кінець 30-х років ХХ ст. залишалася майже однаковою і становила 64 %. Це свідчить про те, що мігрант, потрапляючи до міста, опинявся здебільшого у російськомовному середовищі. Підтримувати свою рідну мову він міг за рахунок близьких із числа своєї національності, якщо вони були. Значними факторами впливу на новоприбулого міґранта було професійне і позапрофесійне середовище.

Яким же був рівень збереження рідної мови у татар в умовах великого індустріального міста періоду дослідження?

Аналіз статистичних даних свідчить, що на середину 20-х років ХХ ст. серед татар у Харкові був найбільший ступінь збереження рідної мови і складав 87,7% [69]. Низький відсоток визнання нерідної мови серед групи свідчить, з одного боку,про глибинні процеси збереження етноконфесіональної ідентичності, а з іншого – про процеси протистояння асиміляції та поглинання їх міським населенням. Ці показники дуже красномовні й тому, що у цей час вже три роки в УСРР проводилася політика коренізації, яка містила в собі політику українізації та дотримання прав національних меншин.

Динаміку змін цієї ситуації надають нам результати перепису населення 1939 р. [70] Незважаючи на те, що населення Харкова на кінець 30-х років у порівнянні з серединою 20-х років ХХ ст. зросло удвічі і чисельність татар набагато збільшилася, все одно міське середовище майже не асимілювало татарську етнічну меншину. Свідченням такого процесу є показник збереження рідної мови на кінець 30-х років, він склав 75,4% і залишався найвищим в місті. Не дивлячись на усі політичні та економічні процеси, татарська меншина майже зовсім не розчинилася у міському середовищі. Головним фактором збереження серед татар була перш за все етноконфесіональна ідентичність.

Зменшення відсотку визнання рідної мови серед татар Харкова на кінець 1930 рр.було пов’язано насамперед із політичними процесами проти релігії в країні. Єдиний фактор, який давав меншині тривалий час зберігати свої етнічні риси, була саме етноконфесійна свідомість, пов’язана зі сповідуванням ісламу. На початку 30-х рр. ХХ ст. секретаріат Харківського окружного виконавчого комітету розглядав рішення про закриття церков та молитовних домів у районах округи й прийняв постанову прискорити виконання цих рішень на місцях. У 1936 р. була знесена побудована ще у 1906 р. [71] соборна мечеть та припиняє діяльність медресе. Все це безпосередньо позначилося на етноконфесіональній самосвідомості та на збереженні рідної мови.

В умовах стійкого етномовного ядра Харкова важливим є показник прийняття татарами домінантної мови міста. Показники етнокультурного домінування в цілому відображають ступінь сприйняття культурних особливостей різними етнічними спільнотами. Одним із видів етнокультурного домінування є етнолінгвістичне домінування, тобто сприйняття етнічними спільнотами мови корінної національності. Показники етнолінгвістичного домінування можна визначити на підставі матеріалів Всесоюзного перепису населення 1926 та 1939 рр. [72]При вивченні цього питання зосередимося на аналізі ступеню сприйняття татарами української, російської та інших мов.

Ці мови обрані нами із таких міркувань. Російська мова є показовою, тому що вона була домінуюча у місті протягом 20-30-х років ХХ ст. і є показником її стійкості протягом періоду дослідження та адаптації й асиміляції етнічних груп у російськомовному середовищі. Показник двомовності – характерне свідчення міжетнічного зближення, інтеграції та взаємовпливу культур етносів. Цей процес дуже важливий, оскільки змінює одну з основних ознак етносу – мову, і полегшує міжетнічну взаємодію. Визнання української мови як рідної є індикатором показника впровадження політики українізації у межах міста та її кінцевої мети –українізувати його. Показник прийняття серед татар в якості рідної «іншої» мови був невеликим і тому демонструє лише невизнання рідної мови.

На середину 20-х років ХХ ст. лише 1 особа від усього татарського населення міста вважала рідною «чужу» мову, крім татарської, української та російської. Російську мову рідною визнавали 10,5%. Натомість відсоток визнання української мови рідною був зовсім незначним – 0,1%. Таким чином, на середину 20-х років ХХ ст. у російськомовному середовищі Харкова відбувалися асиміляційні процеси. Незважаючи на проведення у цей час політики українізації, у середовищі татар відсоток тих, хто визнавав українську мову рідною, не перевищував 0,1%.

За переписом населення 1939 року серед татар відсоток тих, хто визнавав нерідну мову, був незначним, але був більший ніж на середину 20-х рр. ХХ ст. і склав 26,4%. За цими даними росіян у Харкові було 274 173 особи, що становило 32,9% (від усього населення міста), а тих, хто визнавав російську мову рідною, було 63,8%. Тому можна констатувати, що 30,9% російськомовного населення складали представники інших етносів. На нашу думку, те, що на кінець 30-х років ХХ ст. серед татар відсоток тих, хто не вважав рідною мову своєї національності, а здебільшого визнавав російську, свідчить про асиміляційні процеси у міському середовищі. Треба зауважити, що для етносу, який потрапив до міста і хотів повністю адаптуватися у ньому, асиміляція була природним процесом. Мігрант більше не виділявся з середовища, він повністю в ньому розчинявся й ставав його часткою, яка потім сприяла асиміляції новоприбулих.

Таким чином, татарська етнічна меншина протягом періоду дослідження успішно адаптувалася у великому поліетнічному індустріальному місті Харкові. Особливість цієї адаптації виявилася у вдалому налагодженні робочого та позаробочого середовища й пристосуванні до умов міста зі збереженням етноконфесіональної ідентичності. Не дивлячись на невеликий відсоток татар по відношенню до інших етносів міста та постійне іншомовне оточення, татарська меншина протягом 20-30-х рр. ХХ ст. зберігає найвищий показник збереження рідної мови серед усіх етносів міста, що було пов’язано, перш за все, з високим рівнем релігійності, сповідуванням ісламу. Саме ісламська релігія виявилася для татар визначним фактором збереження їх етнічної самосвідомості, культури та мови. Головний вектор складали для них не громадянські інститути влади, а релігійні закони. Цей етнос значною мірою існував за релігійними настановами та правилами, зафіксованими у Корані. На нашу думку, цей фактор давав можливість татарам більш тривалий час зберігати мову та культуру свого етносу. З наступу на релігійні громади в радянській Україні в цілому та у Харкові зокрема відбувається їх закриття та фізичне знищення вищого духівництва. Ці процеси одразу відбилися на свідомості татарської етнічної меншини та збереженні їх етноконфесіональних рис, про що свідчать статистичні дані. Отже, на прикладі татарської меншини періоду дослідження можна побачити нерозривність саме етнічної культури з ісламською релігією та позитивний вплив останньої на збереження своєї особливості.

Список використаних джерел та літератури:

  1. Всесоюзная перепись населения 17 декабря 1926 г. Краткие сводки. – М.: Издание ЦСУ СССР, 1928. – С. 23.
  2. Валеева А.Ф. Влияние урбанизации на языковое поведение жителей полиэтнического региона // Социологические исследования. – 2002. – №8. – С.40.
  3. Шарібжанов Р.В. Національні меншини Харкова в 20-30-ті рр. ХХ ст. Дисертація на здобуття ступеня кандидата історичних наук. – Харків 2007. – С.180.
  4. ДАХО, ФР-845, Оп.3, Спр.2003, арк. 272-273; ЦДАВО України, Ф-1, Оп.2.Т2, Спр.2485, арк. 20; Ф-413, Оп.1, Спр.445, арк. 80-81.
  5. Исламская идентичность в Украине / А.В. Богомолов, С. И. Данилов, И. Н. Семиволос, Г. М. Яворская. – К., 2006. – С.106.
  6. Калакура Я. Українська історіографія: Курс лекцій. – К., 2004. – С. 40-41.
  7. Намитоков А. Национальная политика и задачи советов. – М.: Издательство «Власть Советов» при президиуме ВЦИК, 1930. – 48 с.
  8. Гірчак Є.Ф. Проти націоналістичної пропаганди та ліберального ставлення до неї. – К., 1932. – 74 с.; Щусь О. Українське національне питання на історичному зламі / За ред. і передмовою М. Барана. – Харків-Київ, 1930. – 94 с.
  9. Смілянський Населення Харкова в числах перепису 1920 р. // Вісті ВУЦВК. – 1922. – 27 жовтня.
  10. Ступішин П.П. Соціальний склад людності Харківщини // Статистичний бюлетень. – Харків, 1929. – Кн. VІІІ. – С.3-33.
  11. Вейбліт І., Лівшиць С. Індустріальний пролетаріят м. Харкова. За матеріалами обслідування 19 найбільших підприємств м. Харкова. – Харків, 1930. – 75 с.
  12. Кас’янів та Мамиконов Будуємо соціалістичний Харків // Будуємо соціалістичний Харків. – Харків: ДВУ «Молодий більшовик», 1932. – С.22‑66; Востров М. Харківський тракторний напередодні пуску // Україна будує. – Харків: Видавництво «Шляхи індустріалізації», 1931. – С.46-53;Горбань М. Відгук разіновщини в Харкові // Червоний шлях . – 1931. – №1-2. – С.153-154; Иволгин В. Подземный Харьков // Пламя. – 1924.–№12. – С.6-7; Іволгін В. Старий Харків. – Харків: ДВУ, 1929. – 30 с.
  13. Бачинський П.П. Здійснення ленінської національної політики на Україні у відбудовний період (1921—1925) // Укр. іст. журнал. – 1966. – №1. – С.97-107; Куліченко М.І., Маланчук В.Ю. В.І. Ленін і розв’язання національного питання а Україні. – К.: Політвидав України, 1971. – 320 с.; Маланчук В.Е. Исторический опыт КПСС по решению национального вопроса и развитию национальных отношений в СССР. – М.: Высшая школа, 1972. – 294 с.; Наулко В. Культурно-побутове зближення радянських народів (на прикладі УРСР) // Комунізм і побут. – К., 1963. – С.41-56; Духопельников В.М. Деятельность советов Харьковщины в восстановительный период (1921—1925): Дисс... канд. ист. наук. – Харьков, 1979. – 241 с.
  14. Мищенко А.З., Шиян К.К. Боротьба робітників Харківщини за підвищення продуктивної праці у відбудовний період (1921—1925) // Трудящі Харківщини в боротьбі за побудову комунізму. – Харків, 1958. – С.78-110.
  15. Сергєєв А.Ф., Шаталіна Є.П. Робітники Харківщини в боротьбі за завершення технічної реконструкції промисловості в роки другої п’ятирічки (1933—1937) // Трудящі Харківщини в боротьбі за побудову комунізму. – Харків, 1958. – С.204-215.
  16. Епштейн А.І. Участь робітників Харківщини у здійсненні першого п’ятирічного плану (1928—1932) // Трудящі Харківщини в боротьбі за побудову комунізму. – Харків, 1958. – С.132-170.
  17. Шерман І.Л. З історії боротьби робітників Харкова за соціалістичну індустріалізацію (1926—1928) // Трудящі Харківщини в боротьбі за побудову комунізму. – Харків, 1958. – С.110-132.
  18. Лобурец В.Е. Изменение национального состава рабочего класса Украинской ССР в 1921—1932 гг. // Вопросы истории СССР. – 1982. – Вып.27. – С.25-32.
  19. Наулко В.И. Национальный состав населения Украинской СРСР по материалам переписей населения. – М., 1964. – 8 с.; Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине. – К., 1975. – 276 с.; Наулко В.І. Етнічний склад населення Української РСР. Статистико-картографічне дослідження. – К., 1965. – 135с.; Наулко В.І. Етнічний склад населення УРСР. – К., 1965. – 135 с.
  20. Окладной Г.М. Очерки истории развития Советского Харькова. – Харьков, 1956. – 358 с.
  21. Курман М.В., Лебединский И.В. Население большого социалистического города. – М., 1968. – 200 с.
  22. Завадська О.А., Корнілов В.В. Розвиток народної освіти на Харківщині. – Харків, 1959. – 215 с.
  23. Мілославська Ф.О., Рябко В.І. З історії культурного будівництва на Харківщині (1917—1941) // Трудящі Харківщини в боротьбі за побудову комунізму. – Харків, 1958. – С.245-292.
  24. Вовк В.П. Деятельность коммунистической партии по вовлечению трудящихся национальных меньшинств Украины в социалистическое строительство (1921—1925 гг.): Автореф. дисс... канд. ист. наук. – Одесса, 1977. – 20 с.
  25. Чирко Б.В. Робота парторганізацій з національними меншинами на Україні (1923—1930) // Укр. іст. журнал. – 1988. – № 6. – С.68-77; Чирко Б.В. Національні меншості на Україні в 20-30-х рр. // Укр. іст. журнал. – 1990. – № 1. – С.51-64.
  26. Зотов В. Национальный вопрос: деформации прошлого // Коммунист. – 1989. – №3. – С. 79-89; Ненароков А.П. Догматическая канонизация сталинских подходов к решению национального вопроса и потере советской истории объединенного движения // История СССР. – 1988. – № 6. – С.58-74; Ненароков А.П. Из опыта национально-языковой политики первых лет советской власти // История СССР. – 1990. – №2. – С.3-14.
  27. Агаев А.Г. Социалистическая народность: сущность и особенности развития // Философские науки. – 1988. – №1. – С.16-24.; Баграмов Э. Живой вопрос живой жизни: Актуальные проблемы национальных отношений. К дню образования СССР // Агитатор. – 1987. – №23. – С.7-11.
  28. Бромлей Ю.В. Этносоциальные процессы: теория, история, современность. – М., 1987. – 333 с.
  29. Этносоциальные проблемы города / Под. ред. О.И. Шкаратана. – М., 1986. – 285с.
  30. Арутюнов С.А. Роль и место языка в этнокультурном развитии общества // Этнические процессы в современном мире. – М., 1987. – С. 44-68.
  31. Духопельников В.М. Деятельность местных органов власти Харьковщины среди национальных меньшинств в 20-30-е годы ХХ столетия // Эпоха. Культуры. Люди (история повседневности и культурная история Германии и Советского Союза. 1920—1950-е годы) / Материалы международной научной конференции (Харьков, сентябрь 2003 г.). – Харьков, 2004. – С.88-100.
  32. Гончаренко В.Д. Законодательное обеспечение прав национальных меньшинств в Украине в 1920-х годах // Матеріали Круглого столу: Висвітлення історії національних меншин в курсах історії України та Росії. – Харків, 2006. – С.8-16.
  33. Рябошапко Л. Правове становище національних меншин в Україні (1917—2000). – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. – 484 с.; Рябошапко Л. Вплив радянських і партійних органів в УСРР на діяльність релігійних громад національних меншин (середина 1920-х років) // Право України. – № 9. – С.112-114; Рябошапко Л. Позбавлення представників національних меншин виборчих прав в УСРР (1920 – середині 1930-х років) // Право України. – 2000. – №5. – С.101-103.
  34. Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект / М.Панчук, В.Войналович, О. Галенко та ін. – К., 2000. – 358 с.
  35. Якубова Л. Соціально-економічне становище етнічних меншин в УСРР (20-і – початок 30-х років ХХ ст.). – К., 2004. – 455с.
  36. Якубова Л. Етнічні меншини в суспільно-політичному та культурному житті УСРР. 20-і – перша половина 30-х рр. ХХ ст. – К.: Інститут історії України НАН України, 2006. – 507 с.
  37. Скоробогатов А. Територія та населення Харківщини у 20-30-х роках ХХ століття // Березіль. – 1997. – №11-12. – С.132-147.
  38. Исламская идентичность в Украине / А.В. Богомолов, С. И. Данилов, И. Н. Семиволос, Г. М. Яворская. – К., 2006. – 200 с.
  39. Якубова Л.Д. Мовна проблема та її вплив на етнокультурне життя українських греків (сер. 20-х – 30-і рр. ХХ ст.) // Укр. іст. журнал. – 2004. – № 2. – С.121-133; Якубова Л.Д. Мовна проблема та її вплив на етнокультурне життя українських греків (сер. 20-х – 30-і рр. ХХ ст.) (закінчення) // Укр. іст. журнал. – 2004. – № 4. – С.82-90; Липинський В.В. Державна мовна політика в галузі загальної освіти та її реалізація у 20-ті роки // Збірник наукових праць Харків. держ. пед. ун-ту ім. Г.С. Сковороди. – 1999. – Серія: Історія та географія. – Вип. 3. – С.100-106; Верменич Я.В., Нагорна Л.П. Мовна політика і національна свідомість: уроки минулого і сьогодення // Національна культура в сучасній Україні. – К., 1995. – С.261-278.
  40. Липинський В.В., Філатов Ю.А. Національна політика у галузі освіти та її особливості на Сході України у 20-ті рр. ХХ ст. // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. – 2001. – Серія: Історія України. – Вип.4. – №504. – С.103-110.
  41. Історія міста Харкова ХХ століття / О.Н. Ярмиш, С.І. Посохов, А.І. Епштейн та ін. – Харків, 2004. – 686 с.
  42. Пивоварська К. Б. Вірменська національна меншина в Україні у 20-30-ті роки XX століття: Автореф. дис... канд. іст. наук. – Харків, 2004. – 18 с.; Пивоварська К. Харківська вірменська колонія: соціально-економічна та культурна діяльність // Вісник Харків. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. – Серія: Історія України. – 2001. – №504. – Вип.4. – С.192-195.
  43. Чехи в Харькове (Из истории украинско-чешских отношений). – Харьков, 2000. – 24 с.
  44. Ніколаєнко О. Польські громадські організації Харкова і політика по відношенню до них в 20-30-ті роки ХХ століття // Харків і Польща: люди і події. Матеріали наук. -прак. конф., м. Харків, 12 лист. 2005 р. – Х., 2006. – С.37-47.
  45. Харьков многонациональный / В.М. Духопельников, Л.И. Лойко, С.И. Посохов и др. – Харьков: Восточно-региональный центр гуманитарно-образовательных инициатив, 2004. – 256 с.
  46. Гончарова О.С. Національні меншини Харківщини в умовах здійснення політики коренізації (20-ті початок 30-х років ХХ ст.): Дис... канд. іст. наук. – Харків, 2006. – 255 с.
  47. Національні відносини в Україні у ХХ ст. Зб. док. і мат. / Упоряд. М.І. Панчук, І.Л. Гошуляк, С.С. Діброва та ін. – К., 1994. – 558 с.; Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Док. і мат. Довідник у 2-х ч. / Упоряд. І.О. Кресіна, В.Ф. Панібудьласка. – Ч.2. – К., 1997. – 703 с.
  48. Население Харьковской губернии по данным переписи 1920 года. Численность населения. Возрастной состав. Грамотность. Национальный состав // Статистика Украины № 16. – Серия І. Демография. – Харьков, 1922. – Т.1. – Вып. 5.; Всесоюзная городская перепись 1923 года: Краткая промышленная характеристика городов и поселений городского типа // Труды ЦСУ. – Т.ХХVII. – М., 1926. – 601 с.; Підсумки обліку міської людності УСРР 1931 р. – Харків: Держвидав, 1933. – 115 с.; Всесоюзная перепись населения 17 декабря 1926 г. Краткие сводки. – М., 1928. – 139 с.; Всесоюзная перепись населения 1937 г. Краткие итоги. – М., 1991. – 239 с.; Всесоюзная перепись населения 1939 г.: Основные итоги / Под ред. Ю.А. Полякова. – М.: Наука, 1992. – 256 с.; Всесоюзний перепис людності 1926 р. – Т.ХІІ. – Харків, 1929. – 483 с.
  49. Всероссийская перепись 1922 года членов РКП: Итоги партийной переписи 1922 года на Украине. – Харьков: Издательство ЦК ВКП(б)У, 1922. – 175 с.; Національний перепис робітників та службовців України (жовтень листопад 1929 р.) / Зб. стат. матеріалів за редакцією І. Златопольського. – Харків, 1930. – 158 с.; Радянський апарат УСРР (Перепис особистого складу на 1 жовтня 1929 р.). – Харків, 1930. – 169 с.
  50. Этносоциальные проблемы города / Под. ред. О.И. Шкаратана. – М., 1986. – С. 66
  51. Багалей Д.И. Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655—1905 гг.) – В 2 т.– Т. 2. – Харьков, 1993. – С. 117.
  52. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897.– Т.XLVII. – Харьковская губерния – Спб.: Типография Проховщиковой, 1904. – С.2-3.
  53. Население Харьковской губернии по данным переписи 1920 года. Численность населения. Возрастной состав. Грамотность. Национальный состав // Статистика Украины № 16. – Серия І. Демография. – Харьков, 1922. – Т.1. – Вып. 5. – С. 12
  54. Всесоюзная городская перепись 1923 года: Краткая промышленная характеристика городов и поселений городского типа // Труды ЦСУ. – Т.ХХVII. – М., 1926. – С. 547; Державний архів Харківської області (далі ДАХО), ФР-845, Оп.2, Спр.696, арк. 5; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО України), Ф-413, Оп.1, Спр.171, арк. 90.
  55. Всесоюзний перепис людності 1926 р. – Т.ХІІ. – М., 1929. – С. 310-311
  56. ДАХО, ФР-845, Оп.2, Спр.1205, арк. 239.
  57. ДАХО, ФР-845, Оп.2, Спр.1205, арк. 238-241.
  58. ДАХО, ФР-5231, Оп.2, Спр.65,арк. 16; 48.
  59. Всесоюзная городская перепись 1923 года: Краткая промышленная характеристика городов и поселений городского типа // Труды ЦСУ. – Т.ХХVII. – М., 1926. – С. 547; Історія міст і сіл Української РСР: У 26 т. Харківська область. – К., 1967. – С. 19; ДАХО, ФР-845, Оп.2, Спр.696, арк. 5; ЦДАВО України, Ф-413, Оп.1, Спр.171, арк. 90.
  60. Всесоюзний перепис людності 1926 р. – Т.ХІІ. – М., 1929. – С. 310-311; Всесоюзная перепись населения 1926 г. – Т. ХХІХ. – М., 1930. – С. 471; Місто Харків та інші міста та й селища міського типу Харківської округи. Нерухоме майно. Житлові умови населення. Населення. Матеріали Всесоюзного перепису населення 17 грудня 1926 р. – Харків, 1928. – С. 86-87.
  61. ЦДАВО України, Ф-413, Оп.1, Спр.399, арк. 173-175.
  62. Місто Харків та інші міста та й селища міського типу Харківської округи. Нерухоме майно. Житлові умови населення. Населення. Матеріали Всесоюзного перепису населення 17 грудня 1926 р. – Харків, 1928. – С. 69‑74
  63. Лебедева Н.М., Татарко А.Н. Этническая идентичность, статус группы и тип расселения как факторы межгрупповой интолерантности // Психологический журнал. – 2005. – №3. – С.51.
  64. Рабинович М.Г., Шмелева М.Н. Город и этнические процессы (из опыта этнографического изучения восточнославянских городов) // Советская этнография. – 1984. – №2. – С.4.
  65. Дьячков М.В. Об ассимиляции и интеграции в полиэтнических социумах // Социологические исследования. – 1995. – №7. – С.89.
  66. Страда В. Глобализация и история // Новая и новейшая история. – 2002. – №6. – С.61.
  67. Рубл Б. Капітал розмаїтости. Транснаціональні міґранти у Монреалі, Вашингтоні та Києві. – К., 2007. – С. 87.
  68. Шарібжанов Р.В. Національні меншини Харкова в 20-30-ті рр. ХХ ст. Дисертація на здобуття ступеня кандидата історичних наук. – Харків 2007. – С.171.
  69. Всесоюзний перепис людності 1926 р. – Т.ХІІ. – М., 1929. – С. 310-311.
  70. ДАХО, ФР-5231, Оп.2, Спр.65, арк. 16; 48.
  71. Журнал Харьковской городской думы. – 1906. – № 7. – 17 апреля. – С. 44-45.
  72. Всесоюзний перепис людності 1926 р. – Т.ХІІ. – М., 1929. – С. 310-311; ДАХО, ФР-5231, Оп.2, Спр.65, арк. 16; 48.

Искусство ислама

Комментирование закрыто.